Я поринав в великий світ натхнення

Кволий, і неспроможний жити як усі

Я падав, підіймався й знову йшов на гору

Бажаючи загублену надию віднайти...

Я плавав в океані мрій і зоряних ілюзій

Що ними вклав дорогу ще давно, у травні

І йшов по полю, що разгвіто маком –

Червоним серцем у моїй руці...

Тримавши щастя-птаха згадував себе

Такого ж неспокійно-дивного й малого

Та лиш сліди від кроків, не моїх  –

Залишу я ... (моїм близькім і рідним)

Вже осінь на дворі, в дущі ж звесни ще зимно

І сніг, пухнасто-білий, мене вкрива

Тінню від дерев... Загубленим промінням, що блукає

Ходжу я між людей, так само одиноких, й мрію.

У скло прозоре, крізь віки й століття

Я роздивлявся, граючись, життя

Що йде завжди своєю чередою –

Спочатку той, а потім ти та я...

Такі сумні й крилаті, мов лелеки,

Мої думки – вони летять кудись

Де я не був... де був, але не я

І тільки осінь знову листям, замріє – мене.

11.10.04